Сьогодні день народження «залізної леді» українських патріотичних сил Ярослави Стецько. Слава Стецько (1920-2003) – постать легендарна. Складається враження, що вона прожила декілька життів. Українська політична діячка, журналістка, політолог, голова проводу Конгресу українських націоналістів (КУН), дружина одного з ідеологів ОУН Ярослава Стецька.
    Народилася на Тернопільщині, з 1941 року перебувала в підпіллі, у 1943 році потрапила в німецьку катівню. 1944-го року познайомилася з Ярославом Стецьком. Закінчила юридичний факультет Мюнхенського університету. Співпрацювала зі Степаном Бандерою, Дмитром Донцовим. П’ятдесят років свого життя вона змушена була провести в еміграції, на батьківщину повернулася лише в 1991 році, та й то, під чужим ім’ям – її могли арештувати. Володіла польською, англійською, німецькою, французькою, іспанською, італійською, словацькою, білоруською мовами. Вона до останнього була трудоголіком, за часів депутатства ніколи не брала відпустку. Щоранку робила зарядку, плавала в басейні. В усьому відчувалася майже військова виправка – горда постава, акуратна зачіска, бездоганний макіяж, свіжий манікюр. З поганих звичок у неї була лише одна – любила міцну каву. А жіночою слабкістю – біжутерія. Не могла спокійно пройти повз гарні коралі чи каблучки. Але діамантів ніколи не мала – була справжньою, а не вдаваною безсрібницею. У Києві, навіть, квартири не мала, мешкала у племінниці Лесі, а на зарплату (пенсію не отримувала) купувала дітям дарунки.
       Можна сказати, що їй поталанило. Пройти через надзвичайно важку епоху живою й майже неушкодженою (якщо не рахувати інфаркт). Дожити до української незалежності («Дотянутися», - так казала вона) і відійти у світлу вічність, не ставши свідком нової війни, на якій українцям знову доводиться проливати кров і віддавати життя за незалежність батьківщини. Хіба що з небес.
       «Нехай забудеться моє ім’я, але нехай у вічності й поступі залишиться Україна», - сказала якось Слава Стецько. Її ім’я, допоки житиме Україна, ніколи не забудеться.